Тиша в Ной-Карлсрує

Deutsche Kirche in Neu-Karlsruhe.

Десять років ця історія не виходила їй з голови. Врешті-решт, Катаріна Мартін-Віролайнен виклала у книзі те, що пережила її бабуся Юлія. Історія, яку покладено в основу роману «Тиша в Ной-Ландау»*, опублікованого у 2021-му році, починається в Ной-Карлсрує, колишній німецькій колонії, що розташована на північний схід від Одеси. Я супроводжую авторку у це місце в Україні. Там ми говоримо про життя людей, для яких Ной-Карлсрує був домом до 1944-го року; про кропітку пошукову роботу і потребу у перервах від писання. КатарінаМартін-Віролайнен, авторка з російських німців, також описує, як це — вперше стояти там, де вона провела два роки подумки.

Катаріна Мартін-Віролайнен та Іра Петер перед руїнами кірхи в Ной-Карлсрує (Чорноморський регіон). Колишня німецька колонія тепер має назву Шляхове.

Про що йдеться у твоєму романі?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Роман розповідає про німецьку дівчинку з Причорномор’я, яку вермахтом разом з матір’ю і чотирма сестрами було насильно переселено з батьківщини на півдні України до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни родину «репатріювала» радянська армія. Однак репатрійовані не повернулися на батьківщину на Чорному морі, їх вивозили у спецпоселення в Казахстані, де вони змушені були виживати у надзвичайно важких умовах і працювати на примусових роботах. Лише через кілька десятиліть жінкам дозволили повернутися до Німеччини як пізнім переселенкам.

Коли ти вирішила описати цю історію у романі?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Я виношувала у собі цю історію впродовж десяти років. Після того, як люди, доля яких стала основою для мого роману, померли, я знову почала задумуватися про те, що було б, якби все склалося інакше? Спочатку я зробила з цього коротеньку розповідь. Коли її опублікували, мені зателефонувала моя подруга і сказала: «Ти повинна зробити більше з цього, це матеріал для роману».

Головна вулиця в Ной-Карлсрує (тут починається дія роману Катаріни Мартін-Віролайнен «Тиша в Ной-Ландау»). Липень 2021р.

Як довго Ти працювала над романом?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Загалом я працювала над написанням роману впродовж двох років. Розмова з моєю подругою була у січні 2019-го року. Тоді саме виходила друком моя перша книга. Я, власне, не хотіла одразу починати писати щось нове. Пандемія коронавірусу зіграла велику роль у тому, щоб справа просувалася доволі швидко. Якби я тоді жила своїм звичайним життям, з усіма поїздками і проєктами — напевно, це зайняло б більше часу, адже я, мушу зізнатися, спочатку дуже недооцінила, скільки зусиль це потребувало.

Що зайняло найбільше часу під час написання книги?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Написати роман — це дещо інше, ніж написати коротку розповідь. У короткій розповіді завжди можна трохи стиснути і швидко змінити хід подій. У романі ж Ти можеш місяцями працювати над одним розділом, і коли він вже готовий, Ти можеш вже навіть не пам’ятати, що хотіла сказати і чи все логічно. Я маю на увазі таку інформацію, як історичні відомості, або хто, що і коли сказав. Потрібно завжди зважати на це. Однак найбільше часу в мене зайняло інше: коли я почала писати, я швидко зрозуміла, що мені бракує знань. У мене були лише деякі нотатки з розмови, в якій бабуся Юлія розповіла мені цю історію. Мені було важливо, щоб моя книга лишалася достовірною і щоб її розуміли не лише російські німці. Тому мені довелося провести велику пошукову роботу.

Кірха, яку колись будували німецькі колоністи. Вигляд сьогодні зсередини.

Яку тему довелося вивчати довше?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Особливо складно було дослідити переселення з України через Вартеґау до Німеччини у 1944-му році. Розповіді очевидців та інформація в інтернеті були іноді суперечливими. Спочатку мені було справді важко відшукати правдивий матеріал. Я намагалася дізнатися якомога більше деталей: як довго німці з Чорноморського регіону були у дорозі? Якими були умови у тимчасових таборах? Дуже допомогло Історичне дослідницьке товариство німців з Росії, це справжня скарбниця знань. Унікальні книги я також знаходила серед матеріалів об’єднання «Земляцтва німців з Росії». Крім того, мені дуже допомогла виставка про німців Причорномор’я у Музеї історії культури російських німців у Детмольді. Також я вивчала лінії фронту, наприклад, як просувався вермахт чи куди саме прибули німці з півдня України. Так, через інтернет я знайшла чоловіка, який живе там, де моя героїня та її сім’я опинилися наприкінці війни. Він займається історією регіону і детально описує у своєму блозі останні дні війни.

Що зі знайденого матеріалу найбільше запам’яталося тобі?

Катаріна Мартін-Віролайнен: 1944-й рік. Люди тижнями йшли, нерідко під градом бомб, повністю розбитими дорогами. Їхні вози перекидалися, коні і люди застрягали по стегна у багнюці, було мокро, холодно. У дорозі німці Причорномор’я часто змушені були розкладати табір просто на узбіччі. Вони не мали змоги помитися, були брудні, у них була діарея та багато інших хвороб. Діти масово помирали. Про це рідко говорять. Це були муки для людей. Переселення до Рейху було жахливим, і донині немає даних про те, скільки людей загинуло насправді. Але і вибору у них не було, люди не могли залишитися у своїх селах. Їх презирливо називали «фольксдойче»(етнічні німці — прим.пер). Вони були налякані німецькими окупантами, які сказали, що йде наступ радянської армії. Їм пообіцяли, що їх заберуть додому до інших німців.

Будинок родини німецьких колоністів у Ной-Карлсрує.

Як ти вирішувала, що зі знайденого матеріалу потрапить до роману?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Насправді, багато чого не потрапило до роману, бо у мене було так багато матеріалу, що, здавалося, можна написати книгу з історії. Але я не хотіла цього, і це було для мене великим викликом. Книга мала бути художньою, але все ж інформативною. Водночас я не хотіла перенавантажувати читачів. Ось чому я описала лише основне, аби можна було зрозуміти історію. Не більше. Таким чином я намагаюся викликати інтерес до певних тем, а хто захоче дізнатися більше історичної інформації, зможе самостійно це зробити.

Яким було переселення у випадку сім’ї німців Причорномор’я, про яку йдеться у твоєму романі?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Їм дали 24 години на збори, а взяти з собою вони могли лише те, що помістилося на віз. Бабуся Юлія, якій тоді було десять років, розповіла нам, що її мама і бабуся всю ніч патрали курей і готували їжу. А ще вони взяли з собою корову. Бабуся Юлія, її мати, і п’ять сестер були переселені у той час. Наймолодшій сестрі тоді було лише три роки. Вона народилася у 1941-му році, коли батько вже був розстріляний НКВС. Старша сестра була на останніх місяцях вагітності. Дідуся-німця забрали, донині його вважають зниклим безвісти. Бабуся була українкою і лишилася у селі. Мабуть, їй було важко відпустити єдину доньку з шістьма онучками. Вони більше так ніколи й не побачилися. Далі вони разом з усіма односельцями вирушили на захід, до окупованої Польщі. Звідти їх залізницею повезли до Німеччини.

Авторка Катаріна Мартін-Віролайнен біля пам’ятника вбитим євреям у сусідньому селі Плющівка (стара назва: Ефінгар).

Написання якої частини роману було для тебе емоційно найважчим?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Момент, коли жінка у поїзді, що прямував до Німеччини, народжувала немовля. Я не знала подробиць, лише знала, що вона була в поїзді, який бомбили. Коли я писала, я намагалася собі уявити це. Я сама мати двох дітей, і навіть у лікарні мені було дуже важко. Тоді я собі уявила, як це — народжувати у переповненому поїзді під обстрілом? Я не раз припиняла писати, бо відчувала, що це вбиває мене. Ще було дуже важко описувати момент, коли вагони були в полум’ї, а люди кричали і горіли, тому що двері були зачинені. А ти щойно народила дитину і мусиш якось врятувати немовля і сама вибратися з поїзда. Це було надзвичайно напружено. Маргарет, головна героїня мого роману, з останніх сил здолала цю ситуацію, все ж їй та її сім’ї вдалося вибратися з вагона.

Які емоції ти переживала?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Велику частину того, що я описувала, я ніби сама проживала. Я ніби злилася з тими людьми. Іноді я прокидалася вночі і не знала, хто я і де — так мене це торкало. В особливо напружені моменти я казала собі: я просто сиджу перед ноутбуком, я просто спостерігач і я не в змозі їм допомогти. І це дуже важко; певно, саме так почувалися героїні мого роману усе життя. Вони нічого не могли змінити. Їх розтоптували, принижували, їхні близькі вмирали у них на руках, а вони нічого не могли зробити. Ось чому моя героїня вночі завжди подумки втікає до свого будинку в Ной-Ландау.

Ной-Карлсрує. Вигляд з повітря. Липень 2021р.

Як склалася доля родини бабусі Юлії після закінчення війни?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Влітку 1945-го року її родина жила в Бранденбурзі в одного пастора. Прийшли радянські солдати і погнали їх на станцію. Їм сказали: «Повертаємося назад, на батьківщину». Але замість півдня України вони наприкінці осені прибули в Архангельську область. Там, у лютий мороз, вони працювали на лісоповалі, бабуся Юлія теж. Це було спецпоселення для депортованих та репатрійованих російських німців. Слід пам’ятати, що їх привезли з Німеччини, а тому вважали тричі зрадниками, їх зневажали. Завжди, коли бабуся Юлія розповідала мені про той час, вираз її обличчя був таким, ніби вона дивилася прямісінько у пекло. Лише після смерті Сталіна і скасування спецкомендатур вона з родиною у 1956-му році змогла переїхати в Узбекистан, однак назад в Україну їм повернутися не дозволили.

Завжди, коли бабуся Юлія розповідала мені про той час, вираз її обличчя був таким, ніби вона дивилася прямісінько у пекло.

Катаріна Мартін-Віролайнен

Що ти відчуваєш зараз, стоячи на тому місці, куди героїні твого роману та їхні прототипи прагнули все своє життя?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Було дуже моторошно, коли ми сюди приїхали. Фотографій Ной-Карлсрує я не мала. І коли я писала роман, мені доводилося уявляти, як там усе було. Я опиралася на розповіді очевидців та спогади з мого дитинства. Наприклад, відчуття, коли я в дитинстві ходила босоніж по траві у Карелії. Зараз це може звучати божевільно, але я відчувала, ніби я тут була вже раніше. Я впізнавала речі, яких ніколи не бачила, але які описала у своїй книзі. Коли бабуся Юлія прочитала мою книжку, вона подзвонила мені і запитала: «Катю, звідки ти знаєш, що в моєму дитинстві все так і було?»

В’їзд у село Шляхове, де більшість будинків тепер порожні.

Що тебе особливо вразило в Ной-Карлсрує?

Катаріна Мартін-Віролайнен: Там панує неймовірна тиша. У мене на очах з’явилися сльози. Книга тому й називається «Тиша в Ной-Ландау». Ця тиша на березі річки була тим першим образом, який з’явився у мене, коли я почала писати роман. Мені ніхто про це не розповідав, але тут так само тихо і спокійно, як я собі це і уявляла.

Катаріна Мартін-Віролайнен народилася в Петрозаводську у 1986-му році, її дитинство минуло у Карелії. У 1997-му році вона разом зі своїми батьками і молодшим братом переїхала до Німеччини як пізня переселенка. З 1998-го року живе в Баден-Вюртемберзі, має німецьке, російське та фінське коріння.  Дослідження історії власної сім’ї та долі інших пізніх переселенців з Росії є основним напрямком її літературно-культурної діяльності.
Впродовж багатьох років Катаріна Мартін-Віролайнен працювала позаштатним журналісткою та кураторкою дитячих та молодіжних проєктів у напрямках танцю та театру, а також культури, історії та літератури російських німців.  За свій дебютний роман «Im letzten Atemzug»,** що вийшов друком у видавництві «ostbooks Verlag» в 2019-му році, Катаріна Мартін-Віролайнен отримала премію культури російських німців федеральної землі Баден-Вюртемберґ 2020 за досягнення і видатні заслуги у  галузі літератури.

Роман «Тиша в Ной-Ландау» глибоко вразив мене. Зворушливим було й те, що я побувала у місці, куди героїня роману втікає думками.

З німецької переклала Юлія Сайдель.

* Роман виданий німецькою мовою під назвою «Die Stille bei Neu-Landau».

** Книга вийшла друком також у російському перекладі під назвою «На последнем дыхании».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

RSS
Слідкуйте за блогом електронною поштою
Іра Петер на Інстаграм