Біль розлуки

Іра Пітер, Міська письменниця Одеса 2021, на демонстрації солідарності з Україною в Мангеймі 24 лютого 2022 року

Я залишала Україну 31-го жовтня 2021-го року. Проходила паспортний контроль в Одеському аеропорті. Прикордонниця поставила штамп про виїзд у моєму німецькому закордонному паспорті і раптом запитала мене, чи не родом з України мої батьки. «Ні, але мої дідусь і бабуся – так», відповіла я, відчуваючи незрозуміле досі почуття гордості. Жінка тепло всміхнулася і зробила ще важчим вже й без того важке прощання з Україною після п’яти місяців перебування тут.

У літаку до Франкфурта вони все ж вирвалися назовні – сльози, які мені вдалося придушити, споглядаючи землю в ілюмінаторі. Проте я була готова до них, тому заздалегідь поклала кілька хустинок собі у сумочку. Від мого першого відльоту з України восени 2018-го року я щоразу плакала, коли мусила залишати цю країну. Цьому немає логічного пояснення. Ні мої батьки, ні моє кохання не живуть в Україні. Тому я завжди повертаюся до Німеччини. І все ж мені щоразу боляче, коли мій літак підіймається з української землі.

Можливо, справа у тому, що мої дідусь і бабуся не з власного бажання залишили цю країну у 1936-му році і до самої своєї смерті у Казахстані сумували за рідною Україною. А можливо, справа у тому, що я й сама так сильно пов’язана з цією країною, що кожна розлука – надто болюча.

Я ніколи не могла б подумати, що не зможу у будь-який час повернутися в Україну, щоб обійняти своїх друзів, прогулятися з ними біля моря чи потанцювати в Одеському міському саду.

Сьогодні 24-те лютого 2022-го року, і я знову відчуваю цей біль розлуки. Наче і в мене зараз забирають батьківщину, наче й мене змушують залишити країну, яку я люблю – бо там багато людей, які стали мені рідними як сестри і брати.

Від сьогоднішнього ранку я знову і знову відчуваю непереборне бажання поїхати в Україну, щоб бути з ними поряд. Натомість я пишу кожному з них, щоб вони залишали країну і їхали до мене. У мене невелика оселя, але краще знайти якесь рішення тут, ніж лишатися там, де вибухи позбавляють сну і надії. Одна моя подруга сіла в автомобіль і прямує зараз до Польщі. Я не вірю у Бога, але зараз я молюся, щоб вона і її чоловік дісталися до кордону. Я молюся, щоб там його як чоловіка призовного віку не повернули назад до Києва. Я молюся, щоб вони дісталися до Німеччини. І на час, коли в них вкрали їхню батьківщину, можливо, ми зможемо їм дати її.

З німецької переклала Юлія Сайдель.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

RSS
Слідкуйте за блогом електронною поштою
Іра Петер на Інстаграм