Батьківщина не має нічого спільного з національністю

«Я й гадки не мала, що мій батько був німцем», — каже Ельвіра Плеська-Зебольд після того, як ми присіли на лавку біля Одеської опери. Вона дістає папку з пожовклого картону та рваними кутами. І ось до рук нам потрапив чорно-білий портрет молодого чоловіка. «Це він», — промовила вона. Про його походження вона дізналася лише тоді, коли вона хотіла подати документи на навчання в один з університетів Москви наприкінці 50-х років. Її мати застерігала її: «Твій батько був німцем і через це в тебе можуть виникнути труднощі». Лише декільком німцям було дозволено навчатися в Радянському Союзі і, звісно, не в Москві чи тодішньому Ленінграді. Можливість навчатися ця цілеспрямована жінка все ж отримала, хай і не в Москві, а в маленькому російському містечку.

«Хоча через своє німецьке походження я зазнавала в Радянському Союзі дискримінації, однак при виборі університету чи пізніше шукаючи роботу чи квартиру я ніколи не приховувала, що маю німецьке коріння», — пояснює Ельвіра Плеська-Зебольд, яка з гордістю додала до прізвища свого чоловіка ще й прізвище свого батька. Це при тому, що навіть чоловіки в Радянському Союзі нерідко при одруженні змінювали своє німецьке прізвище на російське чи українське.

Скільки перешкод означало для неї її німецьке походження, Ельвіра Плеська-Зебольд дізналася на початку 90-х років, коли їй вдалося прочитати свою справу КДБ. Як повідомляє жінка: «До робітників та сусідів спеціально зверталися і просили дати свідчення проти мене та мого чоловіка». Цього вони, однак, не зробили. Тим не менше, її життя залишалося сповненим невидимих ​​і видимих ​​кордонів. Яскравим прикладом цього була заборона партії їй та її чоловіку, вченому філософського факультету,  їздити у 1980-х у закордонні відрядження на Захід.

Ельвіра Плеська-Зебольд обережно гортає папку на колінах, показуючи мені свідоцтво про народження свого батька, яке було видане російською та татарською мовами. Як оповідає сама жінка: «Моя мати і пізніше також не говорила про нього. Все, що мені було відомо про мого батька, це те, що звати його було Герман Зебольд, а сам він родом із Криму». Після ранньої смерті своєї матері вона знайшла серед її речей лист, написаний від руки та адресований Комуністичній партії Радянського Союзу. В цьому листі її мати описала, наскільки законослухняним і праведним був її чоловік. Ельвіра Плеська-Зебольд і гадки не має, чому її мати так ніколи і не надіслала цей лист. Можливо, тому що вона здогадувалася, що цей лист був не в змозі пояснити раптове зникнення її чоловіка в 1941 році, а лише принесе багато негараздів для її дочки.

Пані Плеська-Зебольд також знала, що брати та сестри її батька були депортовані до Казахстану в серпні 1941 року. «Після смерті Сталіна та закінчення комендатури в 1956 році вони зв’язалися з моєю матір’ю та приїхали до нас у гості і подарували мені жовту сорочку, хоча у самих у них майже нічого не було», — згадує вона. Але чому її батька не депортували? Чому одного дня він так і не повернувся з роботи до своєї дружини та двомісячної Ельвіри?

Коли в незалежній Україні відкрили архіви, вона зрозуміла, що це її шанс знайти відповіді на запитання, які її так мучили. «Це були золоті роки», — згадує Ельвіра Плеська-Зебольд, яка живе в Одесі з 1966 року. — «В першу чергу я хотіла дізнатися все про німців Чорноморського регіону. Директором архіву тоді був один приємний чоловік, який дозволив мені працювати скільки завгодно. Мої руки постійно онімівали під час переписування інформації», — розповідає історичка. — Але я хотіла дізнатися якомога більше. Це було все, що я могла зробити для свого батька».

Вона не тільки вивчила німецьку мову та старий німецький правопис, а й налагодила контакти з іншими вченими в Україні та Німеччині. Роками вона перебирала документи, сортувала та описувала те, яким було повсякденне життя німецьких колоністів у Чорноморському регіоні, звідки вони були родом, як була організована їхня система освіти, та що з ними сталося з моменту приходу комуністичної партії до влади.

За останні три десятиліття їй вдалося підготувати багато інформації про німецьких колоністів у Причорномор’ї у формі лекцій, семінарів та книг. Нещодавно відзнятий документальний фільм переносить її в колишні німецькі колонії та демонструє помітні сліди німецької спадщини в Одесі, де до Другої світової війни проживало 10 000 німців.

«Навіть під час пандемії я читала доповіді в Zoom», — розповідає вона мені під час нашої прогулянки широкими вулицями старого міста Одеси з притаманними для нього двоповерховими будівлями та високими деревами.  Під час нашої прогулянки ми часто зупинялися. В такі моменти очі цієї жінки, якій вже майже 80 років, починали світитися, а вона із захопленням розповідала, який саме німець збудував цей будинок або яке значення мала та чи інша німецька родина для міста. «Вам не вистачить часу, щоб зафіксувати всі німецькі сліди тут в регіоні. У мене ще є купа неопрацьованих документів. На жаль, я ще не знайшла нікого, хто зможе продовжити мою роботу», — мовить жінка.

Принаймні їй вдалося завершити дослідження власної сімейної історії. Вона декілька разів їздила в Крим в пошуках німецької колонії, з якої походив її батько. Він був нащадком родини виноградарів, які емігрували з Баден-Вюртемберга на початку XIX століття. Останнє підтвердження про його зникнення вона віднайшла в 2015 році. Того року Україна відкрила свої архіви у справах, пов’язаних з тоталітарним режимом в Радянському Союзі між 1917- 1991 роками. «П’яте вересня 1941 року. Ця дата була вказана в його справі», — пояснює Плеська Зебольд, —  Після цього дня мій батько не з’явився на роботу. На той час він працював інженером-хіміком. Разом із ще п’ятьма німцями, які працювали на тій самій фабриці, його розстріляли без судового процесу».

Тим часом пані Плеська-Зебольд знову дістає папку. Вона повільно проводить рукою по обшарпаному шматкові паперу, по резюме її батька. Він написав його від руки, щоб його допустили на навчання на хімічному факультеті. Ці резюме для всіх німців в Україні є фрагментами часу, який асоціюється з втратою — втратою рідного міста, німецької мови, культури та ідентичності. Для Ельвіри Плеської-Зебольд ці фрагменти є єдиним зв’язком з батьком, який ніколи не бачив, як вона ходить і не чув, як вона говорить та який так і не дізнався, що вона присвятила десятиліття свого життя йому та спадщині близько 300 000 німців Чорноморського регіону.

«Батьківщина не має нічого спільного з національністю»,— впевнено запевняє Ельвіра Плеська-Зебольд на завершення нашої сьогоднішньої прогулянки Одесою. Батьківщина — це значно більше, ніж відчуття приналежності до місць та людей, яких ми любимо. Для її батька-німця це була Україна.

Колись на території сучасної України проживало близько 400 000 німців. З кінця XVIII століття і до початку Другої світової війни регіон вздовж узбережжя Чорного моря був другим за значенням (після Поволжя) районом поселення національної меншини німців у Російській імперії та пізніше в Радянському Союзі. У серпні 1941 року після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз більшість німців були депортовані до Сибіру та Центральної Азії. Сьогодні в Україні проживає близько 33 000 представників німецької меншини. Багато з них іммігрували після розпаду Радянського Союзу з Російської Федерації та країн Центральної Азії до Німеччини як (пізні) переселенці. Більше інформації про німців з колишнього Радянського Союзу можна знайти тут.

Жертвами сталінських репресій були не лише жителі Радянського Союзу з німецьким походженням, а й всі громадяни СРСР. За оцінками, кількість усіх жертв у період з 1928 по 1941 рік становить приблизно вісім мільйонів. Лише в роки так званого Великого терору 1937/38 рр. було заарештовано понад 1,7 мільйонів людей, близько 700 000 з яких було розстріляно.