Ґюльдендорф хоче повернути свою історичну назву

Ґюльдендорф: Олена

Ґуґл знає вже про Ґюльдендорф. Якщо ввести цю назву у пошуковій системі, то першим результатом буде село Красносілка, що розташоване на північ від Одеси. Деякі мешканці села Красносілка – такою є офіційна назва Ґюльдендорфа з 1945-го року – хочуть повернути назву, яку селу колись дали німецькі колоністи. Чому і як місцева влада розглядає можливість народного голосування – про це я спілкувалася з сільською головою та однією з активісток Ґюльдендорфа.  

Олена показує глечик, який німці, ймовірно, заховали під будинком її бабусі та дідуся до депортації в 1944-му році.

Це міг бути глечик для води чи молока. Його прикрашає майстерно намальований бузковий цвіт. Ми з Оленою Боришполець робимо здогадки, скільки ж років цій порцеляні. Клейма виробника на дні глечика немає. «У будь-якому випадку, глечик належав німецькій сім’ї, що жила у будинку моєї бабусі», – пояснює Олена. Невдовзі після закінчення Другої світової війни її бабуся і дідусь приїхали до Ґюльдендорфа – так вона називає своє рідне село неподалік північної околиці Одеси. Офіційно ж з 1945 року це село називається «Красносілка». Аби стерти пам’ять про колишніх мешканців, німецькі поселення по всьому Радянському Союзу було перейменовано.

У будинку бабусі та дідуся Олени, який зараз належить іншій родині і який мають знести невдовзі після нашого візиту.

У 1970-х роках у вітальні її бабусі та дідуся прорвало водопровідну трубу. В одному місці на підлозі з’явилися тріщини, і крізь них ми побачили цей глечик. Олена бережно кладе глечик назад до серванту. Від іншого посуду, який німці, ймовірно, там заховали, лишилися лише черепки. Кажуть, мешканці Ґюльдендорфа ховали цінні речі у колодязях і по садках до того, як у березні 1944-го року німецько-румунські окупанти погнали їх до окупованої Польщі, бо вже наступали радянські війська. Ніхто з мешканців назад не повернувся.

Кожна родина колоністів мала на подвір’ї власний колодязь з прісною водою.

«Тут усі знають, що німці заснували Ґюльдендорф і жили тут. Ось чому багато людей й досі називають так це місце», – розповідає Олена. Кілька років тому, коли Україна в рамках закону про декомунізацію почала змінювати радянські назви вулиць і населених пунктів, у жінки з’явилася надія: «Красносілка звучить як «червоне село», але місцева адміністрація довела: назва означає «красиве село», бо прикметник «красний» означає «красивий». Тому назва «Красносілка» залишилася.

Перед знесенням будинку його новий власник знімає ліпнину зі стелі у вітальні і дарує її Олені.

Олена, письменниця і організатор культурних проєктів, все ж активно займається тим, аби змінити радянську назву села. «Ми –прогресивне покоління. Усе моє оточення підтримує цю ідею», – каже жінка. У повсякденному житті назва «Ґюльдендорф» вже давно переважає: так називається клуб для інтелектуалів і танцювальний гурток в Красносілці, ініціатива під час локдауну під назвою «Таксі до Ґюльдендорфа». «Це люди, які організовували приватні автомобільні поїздки до Одеси на роботу, коли якийсь час автобуси до міста не курсували », – розповідає Олена.

Колишня євангельська церква в Ґюльдендорфі, яка була центром села з населенням 1300 чоловік. За радянських часів слугувала клубом.

Олена Боришполець прагне, аби її рідне село, де мешкає близько 5000 жителів, культурно розвивалося. Важливим, на її думку, є й повернення історичної назви села: «Я вважаю, що так ми зберігаємо зв’язок з історією нашого села», – каже Олена. А історія – це завжди майбутнє: «Я розумію, наприклад, що неможливо повернути колишній вигляд старій німецькій кірсі навпроти будинку моєї бабусі. Ніхто не фінансуватиме цього – ні Україна, ні Німеччина. Проте у будівлі можна було б відкрити культурний центр, де мешканці села мали б простір для культурних подій та місце, де зберігалася б пам’ять про людей, які заснували це село». Жінка говорить швидко та емоційно, її очі сяють: «Також ми могли б організовувати культурні проєкти з Німеччиною. На жаль, це розуміють не усі мешканці села». Вона знову кладе руки на коліна.

Щедро накритий стіл в садку у гостях в Олени та її матері.

Ми сидимо в садку Олени та її матері. Сонце сідає, але температура все ще не опускається нижче 30-ти градусів. У липні на березі Чорного моря зрідка стає прохолодніше навіть вночі. Мати з донькою накрили щедрий стіл з традиційними місцевими стравами: дрібні анчоуси на скибках чорного хліба; баклажани, мариновані в олії з часником, смажена чорноморська риба.

Марина каже: «Ми хотіли б налагодити зв’язки з нащадками мешканців Ґюльдендорфа, запросити їх до нас. Якось це сталося навіть випадково: ми показали кільком відвідувачам німецькі будинки, які вони саме шукали»

До нашої розмови приєдналася Марина Архірій, сільська голова Красносілки. «Суто технічно перейменування не було б великою проблемою», – пояснює жінка. Потрібно лише достатньо людей, аби подати офіційну пропозицію до адміністрації. Тоді депутати прийняли б рішення, чи доцільно проводити народне голосування. В інших громадах процес перейменування вже запрацював: наприклад, у 2016-му році село Каракурт на кордоні з Молдовою повернуло свою історичну назву. У тому ж році село Лібенталь, що розташоване на захід від Одеси, повернуло свою німецьку назву, після того, як під час окупації 1941–1944 років його назвали «Адольфсталь», а пізніше – «Ленінталь».

Один з небагатьох німецьких надгробків на цвинтарі в Ґюльдендорфі.

Проте Марина сумнівається, що перейменування відбудеться у найближчі місяці: «З одного боку, завжди будуть опоненти, які не хочуть змінювати свої документи через нову назву села», – каже вона. Є й другий момент, який, на її думку, набагато важливіший: «Перед нами зараз зовсім інші виклики, наприклад, водопостачання, тут, поблизу лиману; підвищення тарифів на електроенергію та виклики, пов’язані з коронавірусом», – розповідає Марина, яка отримала освіту бухгалтера. Руки Олени знову злітають догори: «Не завжди можна відсувати культуру як щось другорядне», – голосно промовляє жінка. Війну в Україні, серед іншого, спричинило й те, що надто мало уваги приділяли культурі: «Люди у Криму не розуміли, до якої нації вони належать, адже не було інвестицій ні в українські газети, ні у культурні проєкти. Через п’ять – шість років стане зрозуміло, що і зараз не слід нехтувати культурними питаннями.»

Цвинтар(праворуч) на березі Куяльницького лиману.

Та все ж Олена має надію: звільнення України від радянських назв ще триватиме. Нещодавно вулиця Радгоспна в Красносілці стала вулицею Куяльницькою – від назви солоного Куяльницького лиману, поблизу якого розташоване село. Разом з іншими активістами Олена написала офіційного листа до адміністрації з пропозицією перейменувати одну з сільських вулиць на Ґюльдендорфську». Відмову, принаймні, вони ще не отримали.

Про Ґюльдендорф 

Ґюльдендорф в 1817/1830 році заснували 94 сім'ї, переважно з Вюртемберґа. Колонія належала до Ґрослібентальського округу і постала на землях, які в околицях Одеси за дорученням царя Олександра I скупив герцог Рішельє. Епідемії та неврожаї переслідували ґюльдендорфців на початку 1830-х років. 

Якоб Гутт, побожний голова пієтистської громади Ґюльдендорфа, написав наступне у листі на батьківщину: 

«Задоволені усім, як Бог вів і спрямовував нас, ми все ж відчули Його каральну руку в 1832-му році. Він наслав мор на нашу худобу. Тоді ми втратили багато худоби, не боячись втрат, Він ще сильніше наклав Свою руку на нас, і позбавив нас Свого благословення у 1833-му – 1834-му роках, так що земля більше не давала плодів і була зовсім не родючою.» 

Згодом близьке розташування до Одеси стимулювало економічний розвиток колонії. У селі була народна школа, де станом на 1912-й рік три вчителі навчали 185 учнів. Населення у 1943-му році становило 1381 особу.

У 1944-му році всіх мешканців села Ґюльдендорф погнали у Вартеґау. Після закінчення війни частина з них потрапила до Федеративної Республіки Німеччина та НДР, іншу –  репатріювали до Радянського Союзу і вислали у Сибір і Центральну Азію на примусові роботи. Навіть через десятиліття після смерті Сталіна людям не дозволили повернутися на батьківщину, у Ґюльдендорф. Сьогодні в Ґюльдендорфі німців немає.
Підписи засновників Ґюльдендорфа з книги про історію Ґюльдендорфа російською та українською мовами, виданої з ініціативи села Красносілка.

З німецької переклала Юлія Сайдель.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *