Роман Шварцман: його ім’я відоме далеко за межами України та і з Німеччиною його повязують безліч спільних проєктів та дружб. Він є співзасновником та головою Асоціації колишніх в’язнів гетто і концтаборів в Одесі, і ось уже понад 30 років він відстоює права та честь тих, хто пережив Голокост. З ним я поспілкувалася про те, чому своє життя він описує як типове для радянського єврея, як він пережив гетто в Бершаді, маленькому містечку на північ від Одеси та про його зв’язок зі Стівеном Спілбергом.
Не встигла я увійти у двері його кабінету, як Роман Шварцман відразу піднімається зі свого стільця, вітає мене у своєму офісі теплим і міцним рукостисканням та відчиняє шафу. «Вам каву чи чай?», — запитує він у мене, а сам вже возиться з чайником, кавою та цукерницею повною різних солодощів. Я хочу йому допомогти, але він тут же відмовляється. Я відразу помічаю: це не якийсь кволий 85-річний чоловік, а молодий, добре одягнений пан, який просто виглядає старше.
І ось ми вже сидимо навпроти один одного, перед нами стоять дві чашки кави на столі, який розгледіти можна тільки під горами різних документів. Папір, файли, книги та коробки стопками складені по всьому кабінету, тут, у центрі Одеси, і ніби уособлюють багатогранну діяльність Романа Шварцмана. Серед інших посад, які посідає Роман Шварцманн, він також є головою Асоціації євреїв, колишніх в’язнів гетто і концтаборів в Одесі. Його діяльність отримала визнання у всьому світі, зокрема у вигляі ордена “За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччини”. На полиці неподалік від мене видніються нагороди з його іменем, то російською, то німецькою мовами, а також мовою івриту. Мій погляд зупинився на сертифікаті з підписом Стівена Спілберга. «Щоб б це могло означати?», – вже кортить дізнатися мені.
«Стівен Спілберг започаткував проєкт у 1994 році для того, щоб задокументувати свідчення очевидців, які пережили Голокост», — пояснює мені Шварцман. Його «Фонд Шоа» мав на меті зняти, каталогізувати та архівувати понад 50 000 інтерв’ю по всьому світу. Шварцману вдалося провести 200 таких інтерв’ю. «Нас було 90 інтерв’юерів з України, які проходили навчання в Києві, складали іспити і таке інше», — описує він. Пізніше він отримав список імен тих, хто пережив Голокост в Одесі. Кожне інтерв’ю записували два оператори. «Це було дуже напружено. Часом інтерв’ю тривали десять годин без перерви, деякі з ним записувалися навіть мовою їдиш», — каже він. На сьогодні в Україні окрім нього мало хто володіє цією мовою.
Телефон перебив нашу розмову, а незабаром після цього у його кабінет увійшли дві жінки. Мова йде про музей Голокосту в Одесі, який Шварцман заснував двадцять років тому разом з іншими волонтерами. На кожного у нього знайдеться кілька влучних компліментів та дотепних жартів. Я трохи здивована його легкістю. Десь на підсвідомому рівні я припустила, що чоловік, якому довелося голодувати у гетто під час Голокосту і який втратив в цей час членів родини, має бути дуже серйозним.
«Найбільш показовий єврей Одеси»
Ми знову залишилися вдвоє, а самій мені вже кортить дізнатися більше про його життя, до того, як він переїхав до Одеси в дорослому віці. «Найбільш показовий єврей в Одесі», як описує себе Шварцман з прихованою посмішкою, народився у Бершаді, за 300 км на північ від Одеси. До німецько-румунської окупації цього місця в 1941 році тут проживало близько 5000 євреїв. «Коли моя сестра приїжджає з Гамбурга, ми щороку відвідуємо могилу наших батьків у Бершаді. Сьогодні там живе лише кілька євреїв. Багато місць в Україні, де до війни процвітала єврейська культура, більше не існує », — мовить він.
Він не знає своєї точної дати народження, бо під час евакуації документи були втрачені. Однак влітку 1941 року йому мало бути п’ять років. «Мій батько був в той час на фронті. Нам виділили карету і двох коней. Через Бершадь пройшла велика колона, ми приєдналися до неї і поїхали у напрямку Харкова. По дорозі нас бомбардували, а тому довелося ховатися в соняшникових полях. Оскільки німецькі танки наближалися, нам довелося повернулися через два тижні. Незабаром після цього німці дісталися до Бершадя. Ми повинні були зібратися на ринковій площі», — оповідає він. Навколо однієї частини села був збудований паркан. Незабаром депортованих євреїв з Бессарабії та Буковини відправили до Бершадя, де були побудовані два гетто та загинули близько 25 000 людей.
Румуни охороняли, німці контролювали
«Німці були там лише спочатку, вони організували гетто, а потім керували усім румуни. Лише іноді німці приходили все перевіряти», — продовжує Шварцман. Оскільки його, мабуть, уже багато разів про це запитували, він сам додає: «Ми не носили зірок». Усього в сім’ї було дев’ять дітей, Роман був сьомою дитиною. Його старший брат пішов на фронт, але незабаром загинув під Ленінградом у 1941 році. Оскільки їжу отримували лише ті, хто працював, життя в гетто було пронизане голодом та пошуками чогось їстівного.
«Іноді можна було щось обміняти на шматок хліба. Час від часу наші сусіди -українці ризикували і давали нам їсти». Однак румуни були дуже скупими і жорстокими. Наприклад, якщо когось піймали на крадіжках, це могло означати розстріл. Мій старший брат доглядав коней румунів. Якось він там вкрав трішки вівса. Один побачив це і зламав моєму брату Ісааку декілька ребер. Вся його грудна клітка була деформована до кінця життя», — каже Шварцман. Ще один брат впав під час роботи з мосту. «Вони думали, що він хоче втекти і застрелили його», — оповідає Шварцман. До цього всього лиха ще й сталася «трагедія» з його сестрою: «Вона прибирала в казармах, де жили румуни. Потім вона не приходила додому впродовж декількох ночей. Коли вона повернулася, вона була у жахливому стані. Згодом вона народила хлопчика».
У березні 1944 року Червона Армія звільнила гетто, яке на той час вважалося одним з найбільших на півдні України. «Ми були абсолютно голодні та страшенно потерпали від вошей. Я ще й досі пригадую, як ми сиділи в школі в 1945 році, а ці товсті воші лазили по нас. Ми чавили їх вдень і вночі». Незважаючи на увесь негативний досвід, у голосі Романа Шварцмана ви не почуєте злості. Значно важливіші для нього пам’ять та примирення. Його діяльність вже ось понад 30 років робить важливий внесок в цю справу.
Про Голокост почали говорити лише після розпаду Радянського Союзу
«У незалежній Україні раптом стало можливо говорити про євреїв та Голокост. Це власне теми, які практично не існували в Радянському Союзі, будь то євреї чи Голокост», — каже він. Від тоді він багато чого досяг разом з багатьма відданими цій справі однодумцями, у тому числі в Німеччині та в Берлінському центрі Ліберальна сучасність. Лише Асоціація колишніх в’язнів гетто і концтаборів в Одесі створила понад 45 місць пам’яті з 1991 року. «Ми все ще отримуємо інформацію про потенційні місця пам’яті, зокрема нещодавно під Одесою, де була виявлена братська могила», — так він описує роботу Асоціації, яка тим часом активно працює і в інших містах України та колишніх країнах Радянського Союзу.
Однією з цілей цієї Асоціації є допомога людям, які пережили Голокост. «На початку 1990-х років ми зв’язалися з урядом Німеччини. Тоді Німеччина вже здійснювала компенсаційні виплати єврейським жертвам в інших країнах, але не в Радянському Союзі. Сталін тоді відмовився від цього, мовляв, нашим людям це не потрібно», — так він описує початок своєї роботи. Тоді в Одесі налічувалося 2500 тих, хто пережив Голокост. «Потім нам довелося довести, що ми дійсно є жертвами, а також заповнити багато документів, — каже Шварцман. — У деяких все вийшло»
Потрібно ще багато чого переосмислити, оскільки, згідно з офіційною радянською історіографією, в Радянському Союзі вбивали не євреїв, а радянських громадян. Водночас антисемітизм продовжився і після “Великої Вітчизняної війни”, жертвами якого євреї були ще за царських часів. На основі своєї біографії я завжди розповідаю історію єврея в Радянському Союзі», — пояснює він. У Радянському Союзі казали:«Ви не підходите за п’ятою графою». На п’ятому місці в радянських паспортах була вказана національність, а євреї вважалися національністю.
«Моя донька не могла вивчати медицину, тому що у п’ятій графі у неї було написано щось інше. Мій брат розлучився з дружиною, щоб їх син отримав українське прізвище своєї матері і не страждав від дискримінації. У Радянському Союзі ми соромилися своїх імен», — розповідає Шварцман. Згідно з паспортом, його звали Рувін, що є біблійним ім’ям. «Я ніколи не міг стати керівником на своєму підприємстві. Мені казали змінити прізвище. І моя дочка не давала мені спокою: «Коли я нарешті вже позбудуся цього прізвища? Я готова вийти заміж за будь-кого», – казала вона. Сьогодні, за словами Шварцмана, євреї в Україні можуть «жити в мирі». В країні існують певні антисемітські тенденції, часом руйнують пам’ятники або розфарбовують синагоги, але антисемітизму на державному рівні, як і в Радянському Союзі, більше не має.
«Неможливо провести інтерв’ю всього за дві години», — до такого висновку Шварцман дійшов у Києві тоді, коли команда Спілберга готувала його до інтерв’ю з очевидцями. Ви повинні давати людям змогу говорити, допоки дійсно все не буде розказано. Через півтори години, які я провела з молодою людиною, яка тільки виглядає трішки старше, менв потрібно було йти на ще одну зустріч. Після нашої розмови я зрозуміла, що ми могли б розмовляти з паном Шварцманом цілий день. Тим часом інші представники єврейської громади вже чекають перед дверима його кабінету. Вони теж хочуть обговорити важливі справи з Романом Шварцманом.
З німецької переклала Лілія Гудзюк.
