Неймовірна історія повернення додому

Олена Бібер

Сьогодні таких людей як Олена Бібер, в Україні рідко можна зустріти. Своє життя вона прожила саме у тому селі, яке поблизу Чорного моря понад 200 років тому заснували її німецькі предки. Друга світова війна вирвала Олену Бібер та її сім’ю з півдня України. До 1954-го року вони були у Берліні, а потім далеко від батьківщини, на сході Радянського Союзу. Часто жінка була за крок  від загибелі – від снаряду, від голоду чи обмороження. В своєму будинку в селі Нейбурґ, що розташоване за 30 кілометрів на південь від Одеси, Олена Бібер розповіла мені історію свого життя, незвичайну і водночас типову для німців з України.  

Я народилася у 1938-му році в селі під Одесою. Мій батько був німцем і походив з колонії Нейбурґ. Моя мати ж була українкою. Коли в березні 1944-го року усі німці повинні були покинути Нейбурґ і навколишні села, моїй матері порадили розлучитися з моїм батьком і відмовитися від німецького прізвища. Але тоді мого тата і його батьків депортували б без неї, і моя мама залишилася б одна з дітьми.

У 1805-му році сім'ї з Вюртемберґа заснували колонію Нейбурґ (Новоградківку) за 30 км на південь від Одеси. У 1944-му році село, що належало до Ґрослібентальсього колоністського округу, налічувало 1100 мешканців. 20-го березня 1944-го року німецькі окупанти наказали німецькому населенню через дев'ять днів залишити село і рухатися на захід, бо вже наступали радянські війська. 
Бабуся-німкеня Олени Бібер з батьком Олени та його братом і сестрою
(Нейбурґ, 1920-ті р.р.)

Переселення до Німецького Рейху

Нас гнали аж до Польщі. У нас був кінь і маленька підвода. На ній сиділи найстарші у родині і маленькі діти. Усі інші йшли пішки. Ми вели з собою корову, вона нас годувала. Але дійшла корівка з нами лише до Румунії. Її ратиці були стерті до крові. На кордоні батьки обміняли корову на їжу.

Три місяці потому німці Причорномор'я, проминувши Румунію, прибули до окупованої Польщі, у місцевість поблизу Познані. У вересні 1944-го року усіх чоловіків з Нейбурґа призвали до німецького вермахту.
Німецькі переселенці з поселень Ґрослібентальського колоністського округу на шляху на Захід. 1944-й р.

Мені тоді було шість років, я пам’ятаю деякі епізоди з цієї довгої дороги. Наприклад, ми йшли вздовж Дунаю. Дороги були жахливі, часто завузькі для підвод, деякі надто близько до води. За нами йшли німці зі зброєю. Вночі переселенці випасали коней і відпочивали. Зранку німці нас будили, шикували у ряд і рахували. Якось уночі дві сім’ї наважилися втекти. Наступного дня їх знайшли і розстріляли. Коли ми прибули до Польщі, тата вже не було з нами. Я не знаю, де він був. Здається, він охороняв якусь в’язницю. У Польщі нас повели у баню, де можна було помитися. Я й досі не знаю чому, але після купання нам на тілі зеленою фарбою написали якісь букви чи цифри.

З 1939-го року спочатку у Познані, а пізніше у  Лодзі існувало Центральне управління імміграції (Einwanderzentralstelle). Воно було відповідальне за прийняття у німецьке громадянство та розселення етнічних німців-переселенців. Там такі люди, як члени родини Олени Бібер, були записані як «спадкові німці» і класифіковані за концепцією расової гігієни в контексті процесу прийняття у німецьке громадянство.
Олена Бібер (1.) зі своєю бабусею-німкенею та братом і сестрою в Познані, 1944-й р.

З Познані ми рушили до Щецина. Якийсь час ми перебували у Берліні і Дрездені, нас гнали туди-назад – а навколо безупинно вирувала війна. Ми – це батьки мого тата, старший від мене на рік мій брат Анатолій, якого після прийняття у німецьке громадянство перейменували на Адольфа, і моя сестра, 1944-го року народження. Коли ми їхали поїздом, то потрапили під бомбардування і втратили сестру мого тата. Десятиліттями ми думали, що вона тоді загинула. Тільки після розпаду Радянського Союзу один знайомий з Німеччини з’ясував, що тітка з дочкою Фрідою вижили. На жаль, на той час моєї тітки вже не було серед живих, але ми підтримували зв’язок з її донькою аж до її смерті.

Бомбардування Щецина

У Німеччині мама отримувала для нас одяг, їжу і навіть іграшки. Якось ми жили у сім’ї, яка мала козу. Моя мати завжди доїла її, допоки одного дня козу не розірвало бомбою. Мою мати тоді теж поранило. Пізніше вона працювала в Щецині на заводі. Однієї ночі почали вити сирени, місто бомбардували. Ми побігли у бункер. Попереду нас біг чоловік у зеленому капелюсі. І раптом я бачу його, як він біжить далі, а його голова вже котиться по землі. Разом з капелюхом. Я й зараз чітко бачу цю картинку перед очима, хоч минуло вже 75 років.

Листівка з нагоди хрещення Олени Бібер. Німецький Рейх, 1945-й рік.

Одного разу у підвал, де ми ховалися, влучила бомба. Частина приміщення завалилася на людей, але нам пощастило. Лише моїй сестрі Лізі уламок поцілив в око, а мені – у живіт, у мене ще досі є рубець. Добре, що не поцілило у шлунок. Після цього мама разом з Лізою потрапила до лікарні.

Репатріація до Радянського Союзу

Невдовзі війна закінчилася, і мій дід сказав про те, що ми повертаємося назад в Україну. Але моя мати не вірила, вона казала: «Нас відвезуть у Сибір, а не додому». Дідусь сказав, що це дурниці. Вночі мама втекла з Лізою з лікарні. Нас посадили у вагони для худоби, вони були діряві і скрізь був коров’ячий гній. Упродовж трьох місяців нас везли в них до Костроми, на Волзі: це більше 2000 кілометрів на схід від Щецина і майже так само – від нашої батьківщини поблизу Чорного моря.

Голод і холод в Росії

Нас висадили на березі Волги, була вже зима. На щастя, в нас були дві пухові ковдри, і мама мала з собою трохи сушених трав і сушеної картоплі для нас. У дідуся була гасова лампа, за допомогою якої ми топили шматки льоду та готували чай і картоплю. Багато людей, які не мали з собою нічого, вмерли. Ми якось протрималися, доки річка не вкрилася кригою, і ми змогли перейти її, щоб дістатися до бараків по той бік. Там вже жили інші депортовані німці.

Мама змушена була працювати у лісі. Вона відпилювала гілки від дерев, а ми, діти, обдирали кору. Тим часом мій батько потрапив у радянський полон, його забрали переобладнувати німецькі танки у трактори. Він надіслав листа в Україну іншій моїй бабусі, матері моєї мами. Так ми дізналися одне про одного. Через два роки ми змогли переїхати до батька, в Йошкар-Олу, що знаходиться приблизно 600 кілометрів східніше. Тато заборонив моїй мамі розповідати нам щось про наше життя у Німецькому Рейху чи в Україні. Нам нічого не можна були знати, тому що за нами, німцями, шпигували, нас ображали нас у школі

Возз’єднання родини

У Йошкар-Олі ми жили у сільського голови. У 1947-му році в Радянському Союзі був великий голод. На усіх нас тато отримував 200 грамів хліба. Мама все ще готувала трав’яний чай, аби хоч чимось наповнити шлунок. Навесні я збирала мерзлу картоплю, яка ще лишалася у землі після осіннього збору врожаю. У 1949-му році народився мій брат Шурик, і невдовзі після цього мого батька знову заарештували.

Вирок батькові і виживання у стайнях

Якось уночі до нас прийшли двоє озброєних чоловіків. Вони обшукали наші речі, забрали деякі фотографії, розглядали поштові листівки, які нам колись надсилали. Вони заарештували тата, відвезли його до Одеси, де засудили до 25-ти років позбавлення волі за державну зраду. Батька відправли в Караганду, де він працював на будівництві м’ясокомбінату. Сільський голова, у якого ми жили, боявся за себе та свою родину і дозволив нам пожити в стайнях ще кілька тижнів, поки не настане літо. Тоді ми мали шукати інше житло.

Наймолодші Шурик і Ліза були у дитсадку, мама ходила на роботу, а ми з старшим братом – у школу. Зранку я одягала мамин кожух і валянки та йшла до школи, потім ці речі брав мій брат Толик, аби після обіду йти на уроки. Влітку ми– мама і четверо дітей– отримали невеличку кімнату, розміром приблизно метр на два. Коли взимку знову стало нестерпно холодно, і ми не мали чим топити, ми з братом пішли красти дрова. Нас піймали, забрали усе, що ми взяли, заарештували і допитали. Але через день нам привезли двоє саней дрів.

Будинки німецьких колоністських сімей в Нейбурзі (Новоградівка). Літо 2021-го року.

Після смерті Сталіна: повернення в Україну

Кожні десять днів мама ходила відмічатися у комендатуру, ми не могли вільно пересуватися. Лише у 1954-му році нам дозволили повернутися на батьківщину. Влітку ми приїхали сюди, на південь України, до матері моєї мами. У 1955-му році татові теж дозволили приїхати до нас, і ми переїхали в Нейбурґ. Але ми вже не могли повернутися у будинок батьків мого тата. І досі нам не повернули цю хату. Можливо, треба було когось підкупити. У 1990-х роках ми хотіли виїхати до Німеччини. У мене вже були готові майже усі документи. Але тоді не стало мого чоловіка, а невдовзі загинув мій онук. Тож я не виїхала і лишилася назавжди тут, у Нейбурзі.

Після 1944-го року українців із Західної України та Карпат, а також поляків переселили у німецькі села Ґрослібентальського колоністського округу. Лише деякі німці, серед них і Олена Бібер, повернулися у свої німецькі поселення, адже ще довго після смерті Сталіна вони не мали права цього робити. 

До Другої світової війни на території сучасної України проживало близько близько 400 000 німців, зараз – лише близько 30 000. Більшість німців України виїхала з місць заслання (Сибіру і Центральної Азії) у Федеральну Республіку Німеччину наприкінці 1980-х років – на початку 1990-х років, як пізні переселенці.

Більше про історію німців в Україні Ви дізнаєтеся в останньому епізоді подкасту «Steppenkinder» з істориком, доктором історичних наук Альфредом Айсфельдом і головою Ради німців України Володимиром Лейсле.

З німецької переклала Юлія Сайдель.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

RSS
Слідкуйте за блогом електронною поштою
Іра Петер на Інстаграм